Андрій Медведєв:
Я мiг би очолити Держкомспорт, якби отримав таку пропозицію
(Як уславлений український тенісист «доріс» до України і якою має бути дівчина, щоб «дорости» до одного з найперших «парубків» України)

Андрій Медведєв залишив професійний теніс два роки тому. Очевидно, Україна тепер ще не скоро зможе похвалитися тенісною зіркою подібної величини. Хоча Андрій майже все «попереднє» життя працював за кордоном, тепер він мешкає в Києвi і вважає себе патріотом. На Батьківщині він займається бізнесом, працює у Федерації тенісу, є «за п'ять хвилин» президентом ФТУ. Перед інтерв'ю з найвідомішим тенісистом України я не могла й уявити, що він виявиться настільки простим і щирим у спілкуванні. До речі, Медведєв був приємно здивований, коли дізнався, що потрапив до списку «Перших парубків в Україні», укладеному «УМ» до 8 Березня. У кафе, де ми зустрілися, він замовив собі каву, а я поставила перше запитання щодо способу життя спортивної зірки.

«Колись хотілося бігати на корті в шортах, а зараз уже хочеться ходити в костюмах на роботу»

— Андрію, я знаю, що ви — віруюча людина. Зараз час посту. Чи ви його дотримуєтеся?
— Чесно кажучи, ні. У моєму розумінні піст має виходити з глибини душі. Так, я віруюча людина, долучився до спілкування з церквою — з Києво-Печерською лаврою — близько двох років тому. Мабуть, зараз я просто до цього дозріваю. Робити щось наполовину я не хочу. Тому кажу одразу: щоб цілковито поститися, треба знайти в собі духовну силу. А худнути мені не треба, як багато хто в цей час робить. Вважаю, насамперед душа повинна очищуватися від поганих думок, а не організм — від холестерину. Тому я просто намагаюся не сваритись, нікого не ображати, поводити себе якомога спокійніше.
— З ваших інтерв'ю складається враження, що ви — дуже позитивна людина...
— У мене є життєві принципи та життєві позиції, і якщо хтось їх порушує, не розуміє або не хоче визнавати, я нікого не намагаюся переконати. Я вважаю, що в кожної людини має бути власна думка. Але якщо буде назрівати конфлікт через те, що мені треба буде змінити свої погляди на життя, то конфлікт буде неминучим. Мабуть, у кожної людини є принципові речі, які складаються з учинків та досвіду, тому виправляти їх тільки через те, що хтось цього не розуміє, дуже складно. Наприклад, я завжди веду свої справи у межах законодавства, але знаходяться такі люди, які хочуть відступити від закону. А це суперечить моїм принципам, тож мені дуже складно знайти спільну мову з такою людиною. Якщо треба посваритися з нею — я посварюся.
— Ви маєте на увазі вибори вас на посаду президента ФТУ?
— Так, це стосується і цієї ситуації. Але я готовий шукати компроміс, особливо, якщо опонент може довести свої аргументи. Якщо люди розповсюджують неправду без доказів, тоді я готовий з ними сваритися. Що ж стосується ситуації з моїм президентством у ФТУ, то тут компроміс ми знайдемо, я впевнений.
— Андрію, а взагалі, чи не зарано ви перейшли на «офісну» роботу? Не рано завершили свою кар'єру у професійному тенісі?
— Якщо порівняти з іншими спортсменами, то, звичайно, рано. На жаль, тоді я не назвав якісь конкретні причини, чому я завершив кар'єру. Я не був сильно травмованим, вік та здоров'я мені дозволяли грати ще років п'ять, тож, у принципі, я ще й досі міг би бути діючим атлетом. Але у 25 років мені здалося, що я займаюся не тією справою. Так, я спортсмен, так, у мене виходить, я дуже люблю теніс і спорт. Але не моє це було...
— Зараз ви знайшли «свою справу» — це виготовлення меблів?
— Я зараз веду свій бізнес — це можна охарактеризувати як примноження капіталу, який я заробив, коли був спортсменом. Так, мені подобається цим займатися, але знову ж таки — не зовсім моє. Таке відчуття, що на мене ще щось нове чекає попереду. Зараз я намагаюся стати президентом Федерації тенісу, займатися громадською діяльністю. Багато хто використовує проти мене аргумент, начебто я не знаю реального стану справ у тенісі сьогодні. Втім я довгий час був за кордоном і точно знаю, як воно має бути. Створити те, на чому ви розумiєтеся, створити структуру, яка працює на користь людей, на користь країни, — ця ідея дуже приваблива. На даний момент це і є моїм завданням. Колись хотілося бігати на корті в шортах, а зараз мені вже хочеться ходити в костюмах на роботу. Для мене теніс був креативною, дуже важкою професією, яка займала все життя. Зараз прийшло розуміння, що я хочу вже чогось іншого. І я радий, що настав момент, коли я почав рухатися в іншому напрямі.
— І не шкодуєте?
— Не шкодую абсолютно! Єдине, що після того, як я завершив кар'єру, провів у Києві пару років та познайомився тут із новими людьми, то зрозумів, що навіть не здогадувався, як за мене вболівають люди. Якби я знав, що моя гра приносить стільки радості, хвилювання, то, можливо, я б ще грав. Для людей. Для себе особисто — ні. Бо тоді в мене не було мети стати першим у світі. До того ж мене страшенно тягнуло додому.
— Здається, Україна більше, ніж ви особисто, програла через завершення тенісної кар'єри професіонала Медведєва...
— Я теж програв. Але вік професійного атлета обмежений. Іти зі спорту, коли тебе змушує вік або якісь інші обставини, — мене це не приваблювало. Важливо вчасно поставити крапку. Певно, треба було піти так, щоб уболівальники зрозуміли, що я більше грати не буду, щоб люди знали, що ось це — останній матч Андрія Медведєва — бажано, в Києві, на Кубку Девіса. Але вже пізно. Через це залишилося неприємне відчуття, що я не доробив чогось для людей, які за мене хвилювалися. Чесно кажу:я не знав, що за мене вболівають стільки людей!

«На Майдан ми возили вантажівки дров»

— Україна для вас — це що?
— Усе. Це моя Батьківщина. Я ніколи не приховував, що раніше Батьківщиною для мене був Радянський Союз, бо я там народився. І полюбити Україну з першого погляду я не міг — раніше столицею була Москва, у мене багато друзів у Росії, моє коріння — з Уралу. До того ж я довго працював за кордоном,і мені складно було зрозуміти психологію України. Поміняти щось у 17-річній голові було важко. Але тепер я вважаю, що моя любов до України набагато глибша, тому що зараз я її люблю свідомо.
— Що змінилося?
— Тепер я тут живу, я познайомився з людьми, побачив, що це неймовірно перспективна країна. У 1995 році мені пропонували дуже вигідні умови для того, щоб я переїхав до Росії, — розкішна квартира, багато грошей тощо. Я відмовився, бо на той час уже зрозумів, що без Києва я не зможу. І коли повернувся сюди після завершення своєї кар'єри, то побачив, що це дійсно чудова країна з прекрасним потенціалом. І люди тут добрі, спілкування зовсім на іншому рівні. А для мене це важливо. І, можливо, це прозвучить пафосно, але зараз мені здається, що я можу, використовуючи свій досвід, зробити життя в Україні кращим. Чесно скажу, що був час, коли я до України придивлявся. Тоді я думав: от, країни, в якій я народився, вже немає, тож можу обрати собі будь-яку. І коли я повернувся, мені не все тут сподобалося. Проте я бачив, що це — моє, це — рідне.
— А що ви робили під час помаранчевої революції?
— Підтримував! Коли ми зі спортсменами зустрічалися, вони мені казали: «Слухай, ну ти ж один серед нас за Ющенка!». А потім ще й брати Клички заявили про свою підтримку... Просто Кличко виступав на сцені, а я стояв на Майдані. Наша фірма займається меблями і, звичайно, у нас є дерево, тобто — дрова. Тож ми возили вантажівки дров. Практично весь наш офіс після роботи йшов на Майдан.
— Зараз ви відчуваєте віддачу від тієї перемоги?
— Не може так швидко щось змінитися. Ви подивіться, скільки часу минуло від інавгурації, і уявіть собі людину, яка вистояла всю революцію, — їй необхідно відпочити, як мінімум, пару місяців, просто виспатися. Але ви ж бачите — люди не відпочивали, вони одразу почали працювати. А проблемних галузей у нас достатньо, просто не до всього одразу доходять руки. Треба ж і бюджет формувати, і нові кадри призначати, і контролювати те, що вже зроблено. Не в цьому році, і, певно, навіть не в наступному будуть відчутні зміни. Але краще буде, я впевнений, тому що ідея — світла. Повірте мені, є багато людей, патріотів України, які люблять країну і готові для неї працювати навіть задарма.
— А ви би хотіли працювати в уряді, наприклад?
— У політиці треба бути більш гнучким, а одна з моїх негативних якостей — це прямолінійність. Якщо людина робить щось неправильне, я одразу їй кажу це просто у вічі. Звичайно, якщо держава побачить, що я їй чимось можу допомогти, — я обома руками «за». Мені не потрібні від держави гроші, мій бізнес іде своїм ходом. Мені хочеться зробити щось для країни. Ось приємно було після інавгурації Ющенка показувати на кордоні український паспорт, коли вже всі знають, що таке Україна, і нікому не треба пояснювати, що це не частина Росії і не Польща.
— Ви би могли очолити, наприклад, Держкомспорт, або стати заступником міністра молоді з питань спорту?
— До цієї посади треба дозріти. Звичайно, дозрівання може відбутися і за три дні. Раніше я над цим не замислювався. А коли почав думати, то зрозумів, що так, я мiг би очолити Держкомспорт, якби отримав таку пропозицію.
— На вашу думку, як має фінансуватися спорт?
— Професійний спорт вимагає справді великих коштів, щоб зробити якісний продукт. Сьогодні, навіть якщо на цей напрям виділяти гроші з бюджету, вони не будуть окуповуватися. Треба витрачати гроші на розвиток фізкультури, дитячого спорту, а на вузькій колії професійного спорту фінансувати безпосередньо сильних особистостей. У нас же немає нових зірок у спорті. Ми знаходимо смарагди в траві, шліфуємо їх, але це вимагає дуже багато часу і коштів. Далі — необхідні рекламні кампанії здорового способу життя. Не можу сказати, що на це буде легко знайти фінансування, але абсолютно реально. Варіантів багато. Якщо ретельно продумати, можна знайти спосіб, щоб узагалі не брати на це гроші з бюджету. Крім того, я вже давно хотів, щоб працювала інша система податків, коли підприємець сам вирішує, в яку сферу направити, наприклад, частину з 20 відсотків свого податку. Я б віддавав на спорт, ветеранам, дітям або на охорону здоров'я. Я й так плачу податки, але було б набагато приємніше, якби я знав, що мої гроші пішли на якусь конкретну справу.

«А тренером бути не хочу»

— До речі, як ви ставитеся до державних нагород?
— Мене іноді запитують, чому в мене немає державних нагород. Але ж сьогодні цих нагород настільки багато, що вони втратили свою цінність. Дивно, що в нас у невійськовий час стільки Героїв! В Радянському Союзі найбільша нагорода у спортсмена, Орден Леніна, була в Ірини Родніної. Так вона ж була богинею! А тепер у нас у спорті майже всі заслужені й відзначені... А я вважаю, що спортсмени не можуть бути Героями України. Один із перших кроків, які б мені хотілось зробити сьогодні в тенісі, — це провести ліцензування тренерів, суддів та гравців. Я вважаю, що людина без вищої освіти не може бути викладачем і не повинна займатися тренерською діяльністю, поки не пройде атестацію.
— А ви хотіли б бути тренером?
— Ні. Хоча тренерська робота дуже цікава, але дещо одноманітна. Після завершення спортивної кар'єри я порівнюю своє тодішнє і теперішнє життя, і в мене складається враження, що я начебто «вийшов з труби» і побачив, який широкий і красивий світ. Це саме стосується і тренерської роботи. Якби я займав таку посаду, я б обмежував себе рамками тенісу, рамками своїх учнів або певних обставин. Я не хочу залежати від цього. Але не можу сказати, що я чимось образив спорт, я віддав йому все, що у мене було — здоров'я, час.
— В одному з інтерв'ю ви сказали, що є найщасливішою людиною в Києві. Ви й зараз можете це підтвердити?
— Звичайно, тому що я знаю своє місце у світі, розумію, чого прагну, я здоровий (тричі стукає по столу, щоб не наврочити. — Авт.), у мене сім'я — мама, сестра, бабуся, племінник росте, у мене хороші друзі. Я — молодий небідний хлопець. Чому би мені не бути щасливим?
— Тоді питання в тему: як ви оцінили те, що потрапили до списку «Перших парубків в Україні», який друкувала «Україна молода»?
— Що це за список?
— Вас визначили як одного з найзавидніших женихів...
— Мене? Серйозно? Я думав, що це якийсь жарт... Дуже приємно. Мабуть, тепер треба більш солідно одягатися (сміється. — Авт.).
— До речі, якою повинна бути дівчина, щоб сподобатися Андрію Медведєву?
— Розумною та охайною. Решті я її навчу, якщо буде потрiбно.

роззмовляла Олена КУРАНДА.
(Україна молода)